“Одного разу в Олександрії в велике свято з’їхалося в монастир безліч жебраків, калік та убогих. Місця, де можна переспати, багатьом не знайшлося; прямо в коридорі влаштовувалися.
Один старець після молитви в своїй келії через напіввідчинені двері чує: “Господи, Господи, як Ти нас любиш! Як все прекрасно, як добре! Ось, у мене рогожа – я її підстелив, нею ж і накрився. Скільки людей голодних зараз, а ми сьогодні навіть поїли, хоч і не досхочу, але поїли. Багато людей в холоді, в тюрмі, в камерах знаходяться, повітря там немає, а тут все прекрасно, все добре. Ми на волі, а є люди, які білого світла не бачать . У них кайдани на руках і ногах і ланцюги. А тут повна свобода. Господи, яка Твоя милість велика! ” Так дякував Господу хворий жебрак.
Треба вміти дякувати Господу скрізь і завжди. Тоді і душа утихомириться”.
Архим. Амвросій (Юрасов)
Leave a Reply