Вітя в свої шістнадцять вже виріс майже під два метри, був міцним, сильним і дуже спокійним. Ходив влітку з батьком в гори за каштанами і грибами, проходили вони кілометрів по тридцять за день. Взявши на плечі, тягав двадцятикілограмові мішки. Відмінником міг би напевно бути, але не сидів над уроками. Зробивши все по-швидкому, нісся з друзями до моря купатись. Купався з квітня до жовтня. У класі особливо ні з ким не дружив. Компанія була своя, дворова, перевірена.
У той день він посварився з матір’ю. Кімнату не прибрав, а вона чекала в гості сестру з племінником на десять днів. Тітку з братом він не пам’ятав, родинних почуттів до них не мав. І взагалі не розумів, навіщо вони їдуть. Спека +40 – виходиш на вулицю, і сонце немов б’є тебе одразу.
Він пішов на море. Сьома ранку, саме час. Як завжди, подзвонив друзям, спустився з гори і вперед, уздовж залізниці. Купалися вони довго. Але до одинадцяти всі, крім нього, розбрелися по домівках. Він ще раз наостанок попірнав, проплив пару кілометрів і, переодягнувшись, як зазвичай, пішов назад.
Велику білу собаку він помітив ще здалеку. Вона стояла прямо на залізничній дорозі, вила і ніяк не могла відійти. Шумів поїзд … Вітя побіг, на ходу дістаючи складаний ножик. Залізний дріт чіпати не став. Ледве встиг розстебнути нашийник і вихопити собаку. Відтягнув її подалі і озирнувся. Від кущів тікали двоє. «От гади!» – закричав він.
Собака дивилася на нього сумно і віддано. Велика, ще по-дитячому толстолапа, з довірливою мордочкою цуценяти. Він зійшов із рейок і ляснув песика по боці: «Біжи, бідолаха.»
Біля будинку почув, як хтось шумно дихає йому в спину. Собака наполегливо йшла за ним. «Прямо як тінь, – подумав Вітя. – Що ж з нею робити? » Він відкрив двері своїм ключем, зайшов на кухню, собака – слідом. Батько і мати пили якраз холодне пиво.
– Не приїде вже сестра, дзвонила пару годин тому. Не зрослося щось.
А Вітька і не засмутився.
– Ви мені обіцяли подарунок за те, що я в інститут вступив.
– Ну так, – відповів батько, – тільки ми не Рокфеллери, дорогий не зможемо. Але від своїх слів не відмовляємося.
– Грошей не треба, я хочу собаку.
– Яку? – запитала мати.
– Цю, – сказав Вітя і зробив крок у бік.
Біла собака теж зробила крок і знову опинилася за його спиною.
– Ти ба, немов тінь за тобою, – засміявся батько, – нехай живе, тільки на їжу їй сам заробляй.
Мати спробувала посваритися з батьком, але він тільки кулаком по столу стукнув: «Цить, жінко. Хоче син собаку в подарунок за інститут, нехай буде собака. Тож не мотоцикл просить!»
І Тінь залишилася жити в їхньому будинку. Спала на веранді або в побудованому для неї вольєрі, в будці. Вітя розпатрав скарбничку, купив поводок, нашийник і засіб від бліх. Знайшов залізний гребінець, вимив і вичесав шерсть. Тінь була чудова! Грізна і потужна, вона ходила за ним всюди. Проводжала його в інститут або після занять на роботу. Йшла позаду, коли він гуляв з дівчиною, бігла в магазин. Їх так і звали: «Вітька і його Тінь».
– Бач, яка алабаїха у Вітька розкішна, – говорив сусід. – І звідки у цих пияків-бідняків така шикарна собака?
Гроші пропонував непогані. Але Вітька відмовився. А батько з матір’ю сказали сусідові: «Може ми й бідняки, але друзів не продаємо.»
Час біг, як швидкий поїзд. Наречену Вітя привів до себе в будинок. Йому дев’ятнадцять, їй вісімнадцять.
– Мам, присядь, – сказав Вітя.
– Та кажи, я постою.
– Мам, я одружуюся. Реєструємося через чотири дні.
Мати опустилася на диван і схопилася за голову.
– Чуєш, Вітьок, сходи за картоплею і цибулею, – сказав батько.
– Тату, я одружуся.
– Зараз прям?
– Ні, через чотири дні.
– Ну і сходи тоді за картоплею і цибулею, ще є час.
І Вітьок пішов за картоплею і цибулею.
Розписалися, весілля не було. Просто втрьох – він, Галя і Тінь пішли гуляти до моря. А потім Тінь довго чекала їх біля кафе. Через рік народився Антончик. Синок підростав, Вітя і Тінь проводжали його спочатку в ясельця, потім в садок, потім в перший клас. А до другого класу Тінь проводити вже не змогла. Встала 1 вересня, дійшла до хвіртки і впала. Лапи підкосилися. Вітя підбіг, вона тільки зітхнула і сіпнулася …
Антошка пішов в школу 2 вересня. А першого, в горах, в лісі Вітя копав могилу. Галя і Антоша плакали. А він і плакати не міг. Якось гірко стало. Жила собака з ним, ніби й не любив. Живе і живе собі, раз прибилася. Подвигів не скоювала, життя нікому не рятувала. А померла – і здається, що серце от-от зупиниться … Притулившись до старого каштана, він закричав.
Вдома все було як завжди. Але ні-ні, не так! Озирнеться Вітя, а де його Тінь? Або раптом згадає, що треба вітаміни їй дати. Або здається, що гавкне вона на вулиці. І ось так цілий рік …
Але одного разу Антошка прийшов зі школи додому з таємничим видом.
– Мама, тато, ви мені подарунок обіцяли, якщо я отримаю п’ятірку за контрольну. Я отримав.
– Що хочеш, синку? – запитала Галя. – Мобільний телефон?
– Ні, – відповів Антошка, – давайте візьмемо собаку.
– Яку?
– Оцю. Вона йшла зі мною до школи і назад.
І зробив крок в сторону.
Велике кошлате цуценя теж відійшло у сторону і знову стало за спиною Антона.
– Тінь! – вигукнув Вітя.
– Тінь … – засміялася Галя.
Утрьох вони вимили песика у ванній. Тінь виявилася білою …
“Ти ба, знову ті бідняки таку відмінну собаку десь дістали, – бурчав сусід. – І як так? А мені вічно з собаками не щастить …”
Leave a Reply