— Вони не впізнали одне одного…
— Не впізнали…
— А ми ж робили все, що могли. Зближували, подавали знаки, показували щасливе майбутнє в снах.
— Не зрозуміли, не відчули, не почули.
— І що цим людям потрібно?
— Мабуть, помилятися…
І два ангели, опустивши голови, мовчки полетіли до хмар. Їхні підопічні, ВІН і ВОНА, так і не наважилися зізнатися одне одному. Мовчки переживали через почуття, яке незрозуміло, звідки взялося, зупинялися за півкроку ДО, видаляли невідправленні повідомлення, хотіли любити й боялися цієї любові.
Перехворівши, кожен занурився у свій світ, метушню, звичність, зону комфорту.
Так і жили…
— Ти що-небудь розумієш? — запитав ЙОГО Ангел.
— Ні, а ти? — відповів ЇЇ Ангел.
— І я. Дивно, навіщо ми тут? Начебто мій живий — здоровий, хоча ганяє по трасі, як божевільний.
— І від моєї тривожних знаків не надходило, так невелика застуда минулого літа. Тоді навіщо нас відірвали від важливих справ і сказали терміново прибути до підопічних у лікарню?
— Не знаю.
Раптом, як грім, посеред ясного неба, на Землю спустився ще один Ангел.
— Небесна сило, ти як тут? — запитали, не вірячи своїм очам.
— Що означає, як? — засміявся Ангел, справа в мене важлива.
— Та які в тебе можуть бути справи, ти ж відсторонений від кураторства людьми! Чи ти думаєш, що всі ці твої штучки зі зближення душ на благо?
— Звичайно, — так само весело відповідав Ангел.
Двоє не на жарт розсердилися.
— Втік, признавайся, ім’ям усіх небесних світил! Ну не могли тебе помилувати!
— А судити ж за що? — підморгнув вчорашній в’язень.
— Ти ще питаєш, за що? — обурилися ангели, — хто 20 років тому листоноші підніжку поставив і той руку зламав?
— Зате лист із сумки випав і загубився. Адже в ньому рядок був, який ледь двоє життів не погубив, пам’ятаєте? Хлопець в армії служив, а друзі написали, що наречена не дочекалася. Обмовили. Позаздрили. Він на дембель прийшов, вона всі два роки чекала, весілля зіграли, троє діточок у них, живуть душа в душу.
— А бабусю, хто до інфаркту довів? — не заспокоювалися ангели.
— Ну який інфаркт, я вас благаю. Так, ритм трохи зірвався. Я їй говорив, не потрібна тобі ця любов, вам по 70 кожному. А вона ніяк. Люблю, не можу. Влаштував я їм зустріч на танцях, тих, знаєте, кому за… Хіба міг подумати, що танцювати почнуть, як 30-річні. Ось і сердечко трохи підкачало. Але все ж добре, живуть щасливо. Правнуків ростять, у гори ходять.
— Гаразд, а тут навіщо?
— Ось, самі дивіться!
І троє ангелів глянули на будівлю, над якою красувалася веселка й сотні променів сонця заглядали у вікна.
— Чуєте? Ні, мовчіть, не до вас зараз, ще, ще, ще! УРА!!! Народився! Хлопчик, 4200 ріст 53 см! Перший крик, вдих, видих, вдих, видих, відмінно, прийшов!
Ангел, змахнувши крилом, кинувся вгору, до вікна 5 поверху. За ним поспішили обидва куратори.
— Дивіться, ось відповіді на всі ваші запитання, — прошепотів, задоволено усміхаючись.
У пологовому залі, з прилипшим до чола пасмом волосся, лежала жінка, ніжно притискаючи до грудей новонародженого сина. У її очах було стільки любові, що, здавалося, весь світ зараз освітлений світлом! Поруч із ними, трохи нахилившись і цілуючи маленького сина, був ВІН — найщасливіша людина на світі! Ледве стримуючи сльози, шепотів: «Ти моє життя! Люблю! Дякую!»
А вона, заплющивши очі від щасливої втоми, подумки дякувала Всевишньому за ВСЕ! І за той дощовий літній вечір, коли лише один дзвінок змінив усе її життя.
— Пробач, мабуть, я не повинен цього говорити, але знаєш, не можу більше без тебе… Та й чи потрібно? Якщо всі думки про тебе, усі сни… Усе чогось боявся, погруз у сумнівах, а ось зараз їхав, дощ по лобовому склу, і так захотілося тебе побачити! Прожени, якщо дурень і все неправильно зрозумів…
— Знаєш, ти зараз зробив цей крок за двох. Дякую! Люблю!
Так почалася казка, завдовжки в життя. Де кожен день, як мить, де відчуття, що знають одне одного тисячу років, одним тільки поглядом вгадують бажання. І найщасливіший день, коли син прийшов у їхнє життя, промінчик світла, любов, радість і надія, найвищий прояв ЛЮБОВІ!
— Ти моє життя!
— Ти моє життя!
Ангели, повернулися на небо. Мовчали. Кожен думав про своє. І було, про що задуматися.
— І все ж, як у тебе вийшло? — не витримали вищі куратори, — ми й так і сяк, але вони не впізнали одне одного.
— Так усе ж просто — я ВІРЮ, що любов сильніша за упередження.
— Але як? Як ти дізнався про них?
— Той хлопець, що так солодко спить на грудях сказав. Йому час прийшов народитися, а він уперся й на цих двох показує. Мамою й татом називає. Я намагався пояснити, що якщо вищі куратори не змогли, то я вже й поготів. А він на своєму стоїть — вони мої, допомагай. Підняв я старі зв’язки й побачив, що недопрацювали ви трохи, друзі. Ні, без претензій, просто, як би це вам пояснити делікатніше… Чим вище ви піднімалися, тим більше трималися за свої титули й посади. Забули, що ЛЮБОВ вища за всі регалії. Ось і не переглянули їхні лінію долі. Відписалися, що в цьому житті не впізнали одне одного, але в наступному обов’язково будуть включені всі вищі сили й так далі… Їм зараз потрібно, розумієте? А хлопчина це зрозумів. І будуть жити в любові, щасливі. Через три роки донька народиться, а ще через два, помітять, що хлопчик гарно малює. У художню школу віддадуть, потім роботи на конкурс відправлять. І, хоча, дід — професор буде бурчати, бо не чоловіче це заняття, у будівельний потрібно, по стопах діда… Проекти, будівлі, кар’єра. Батько стане горою — нехай малює. Тому що побачить у цих картинах таку глибину, що куди там цим бетонним блокам.
Так виросте художник, який, ставши відомим, подарує світові не тільки картини, він подарує багатьом дітям надію на життя, допомагаючи в лікуванні. Сотні життів врятує, тисячам душ дасть можливість побачити світ — усього лише, передаючи неповторність ЖИТТЯ мазками пензля.
І все це він зможе зробити за однієї умови — народившись від ЛЮБОВІ й у ЛЮБОВІ!
Така арифметика, хлопці…
Десь далеко-далеко, спекотної червневої ночі, ще довго йшли розмови ангелів про людей. Про те, що багато від них приховано й доводиться осягати, про те, як із ростом страхи й невдачі закривають шлях до щастя, а титули й регалії позбавляють авантюризму у вчинках. І все ж, є в людей те, що даровано згори — вони пізнають ЛЮБОВ на цій Землі! Почуття, яке можна прожити тільки тут і зараз, не завтра, не вчора — ЗАРАЗ.
Головне — відчути свою людину! Ну й авантюризму трішки.
© Олена Горовенко
Leave a Reply