У свої майже сорок років Люда була собі не потрібна. Вона все життя наполегливо шукала кому вона потрібніше, уважно дивлячись на всі боки.
Список очолював син-підліток, якому завжди було щось потрібно! Ну, щоб не гірше, ніж у людей.
Чоловік, якому потрібен був повноцінний обід, сніданок, вечеря, чиста підлога і новий піджак, той що на нараду!
Мама, яка все життя хворіла, а може прикидалася, але вимагала нескінченної уваги, а якщо щось не так, впадала в істерику і дула губи.
Звичайно були ще й сусіди, яким то підпис, то хліб купи, то грошей дай до зарплати.
Дворові собаки, і навіть листоноша, який унадився просити закидати листи в скриньку. По дорозі ж…
Людка погоджувалася, хапала пухкі конверти, і тягла наверх, ледве втримуючи свої пакети.
– Чого вже там, – примовляла вона. – Неважко.
Але одного разу Люда втомилася. Взяла і втомилася тягнути на собі всіх.
Першим після відмови стрепенувся листоноша. Надувся, назвав дивною і попередив, що більше їй листи носити не буде.
– На пошті забирай!
Людка довго плакала, але трохи заспокоївшись тут же отримала наступний удар.
Мама, до якої не змогла відвезти шоколадку, яка продавалася в маминому будинку двома поверхами нижче, через що піднялася температура, закотила скандал і назвала її «Не дочка ти мені більше!».
Люда заплакала знову і плакала набагато довше, ніж після листоноші, але прийшовши за підтримкою до чоловіка, почула, що сама винна, а на пальто, яке хочеш, у нас немає грошей, все одно вдома сидиш!
Людка хотіла відповісти, але ще більший потік сліз перекрив кисень і забрав всі слова, тому що син погодився з татом, сказавши, що взагалі комп’ютер важливіший.
До цього стресу додались сусіди, які не отримали від Люди своє і теж образилися, чим вибили її з колії остаточно.
– Як же так?! – розвела вона руками. – Я ж все вам, собі ні грама, а ви…
Але «а ви» звикли до того, що собі ні грама і хотіли так і далі! Адже не цінувала себе Людка, не слухала своїх потреб, не зважала на свої бажання, ось і їхали на ній всі, кому не лінь.
А після того, як чоловік пішов до іншої, розчарувалася вона в людях зовсім і захворіла глибокою депресією. Прийшла до фахівця з депресій і запитала, що ж не так робила, якщо для всіх старалася?
А фахівець хороший виявився. Сказав, що не вірно так, тому що собі треба в першу чергу, а потім іншим. Інакше нещасливою будеш, оскільки свої бажання будеш душити, потреби не відчувати і життя на всіх, крім себе витрачати. Не оцінять! Навпаки, дурепою вважати будуть. Несвідомо, звичайно, але будуть.
Послухала Людка фахівця і почала все з написаного робити. Пішла собі пальто бажане купила, замість комп’ютера синові, і шоколадку з’їла, сама, нікому не дала, а потім до косметолога записалася, і на танці, а ще в Париж злітала, і на море.
Через час засвітилася вона по-новому, щастям чи, енергією. Депресія пішла, як і не було. Навіть син обійняв і якось з повагою сказав, що красива і найкраща, навіть без нового комп’ютера. А мама Люди раптом одужала, і сама стала за шоколадками ходити, і простір дочки поважати.
Навіть чоловік повернувся! Тільки Людка його вже не пустила. Не захотіла зрадника прощати! І взагалі вона іншого знайшла! Який любив її! І сніданок разом з нею готував, а не вимагав, і втратити боявся! Тому що коли ти сам собі потрібен, інші зовсім по-іншому до тебе ставитися починають!
© Василиса Савицька
Leave a Reply