Старенький чоловік йшов додому в дуже пригніченому настрої. Йому сказали у лікарні, що ситуація зрозуміла та невтішна. Зробити нічого не можна; ну, вітаміни попийте. А чого ви, власне, хотіли? Вам років скільки, шановний Миколо Степановичу?
Сімдесят п’ять. Микола Степанович чудово пам’ятав, скільки. І, загалом, мав рацію лікар, хоч і різкий. Сімдесят п’ять – це багато. Пожив, поступися місцем іншим. І не вимагай неможливого…
Крім того, Микола Степанович бідний був старий. Пенсія невелика; і треба ще платити за орендовану кімнатку.
Квартиру доньку продала, їй дуже гроші були потрібні. Обіцяла купити інше житло; та хоч кімнатку! Але не виходило поки що. Витрат багато. За кордоном все дуже дороге, не те, що у нас. У нас дешево. І можна прожити скромно навіть на маленьку пенсію.
Микола Степанович мало не спіткнувся об цуценя. Сидить щеня на дорозі. Зовсім одне. І дивиться золотистими очима. А вже було холодно. І щеня сіреньке все тремтить…
Микола Степанович хотів обійти цуценя, а те побігло за ним незграбно. Зовсім маленьке. І очі золоті…
Микола Степанович сказав: “Ну куди ж я тебе візьму? Я старий. Мені сімдесят п’ять років. Я бідний дід. У мене маленька пенсія. І кімнатка маленька, і то не своя.
І маю хворобу. Життя моє теж маленьке; мало залишилося. Ну куди ж я тебе візьму?”
Але взяв… Взяв на руки та посадив під куртку.
Стало тепло і щеняті, і Миколі Степановичу.
І вони пішли додому. У кімнатку. До гуртожитку, де нікому не було справи, кого ти приніс. І з ким живеш…
Микола Степанович дав цуценяті супу з хлібом. І сам поїв. Апетит з’явився!
Потім витер калюжу за сонним цуценям. А потім вони лягли спати на старому дивані. Микола Степанович тільки встиг щеняті сказати, що його тепер звуть Цезар. Гарне ім’я! І що нічого бідний хворий старий Цезарю не гарантує. Навіть що прокинеться – не гарантує…
І що?
Цезар виріс у невеликого кумедного песика. І прожив майже 20 років!
Стільки ж прожив і Микола Степанович.
Вони добре жили. Бо Микола Степанович тепер стурбований був не хворобою та старістю, а чим годувати собаку. Зателефонував до знайомого, якого з молодості знав. Той запропонував тиху роботу – статті правити. Це невеликі, але потрібні гроші. А дочка все ж таки купила батькові кімнатку; викупила ту, що він знімав. Все ж таки виконала обіцянку, значить…
І з собакою ж треба гуляти. Микола Степанович спочатку проти волі себе змушував виходити у парк із Цезарем, де собачий майданчик… А потім звик. І перезнайомився з добрими людьми, господарями інших собачок. Почав спілкуватися та розмови вести…
Ніхто не знає скільки проживе. Це нікому невідомо…
Але прожили вони разом майже двадцять років.
І навіть якщо думаєш, що років і проблем багато, а життя і грошей мало залишилося, може виявитися, що це не так. Життя – воно взагалі маленьке. Але добро його подовжує, наповнюючи. Збільшує та наділяє змістом. І треба встигати робити добре, навіть якщо здається, що часу зовсім не залишилося.
Leave a Reply