Я виходжу із РАЦСу разом зі своїм колишнім чоловіком. Вже 12 хвилин, як ми розлучені. Він щось говорить, а я думаю, чи встигну на роботу, чи краще поїхати додому. І тут я розумію, що він каже. Він просить повернути обручальне кільце і попереджає, що ввечері заїде за грошима. Гроші я зберігала, як бабуся, замотавши купюри в платочок і сховавши на антресолях. Я не пригадаю, на що ми накопичували. На машину чи на дачу. Кільце не знімається, як у поганому фільмі, мені боляче, я кручу його навколо пальця і воно ковзає, виривається з рук, стрибає по асфальту і зупиняється біля його кросівка. Він його піднімає і опускає в кишеню. Я відвертаюсь.
Приїжджає разом з мамою та сестрою. Ділити спільно нажите. Відкривали шафи, витрушували ковдру з підодіяльника (постільну білизну свекруха дарувала), знімали люстру. Напевно, це найбільш незручна сцена в моєму житті. Билася я тільки за гроші. Наполовину. Їх аргумент: «Мій син більше заробив». Мої аргументи ніхто не слухав. Але я була позитивно стійкою. Гроші ми рахували на кухні. Його мама в вітальні запихала речі в картаті сумки. Останню стодоларову купюру колишній чоловік простягнув мені, дивлячись на двері та підморгнув. Може мені здалося, але в цьому було щось спільне, наче йому теж ніяково.
Вони пішли, а я сиділа перед розсипаними купюрами і думала, що мені робити. У квартирі недороблений ремонт і борг за дороблений. Кредит за меблі. На роботі повна дупа, ось-ось днями мене звільнять. Я сиділа на підлозі і розкладала гроші на купки. І купок виходило багато дрібних або одна велика. І одна велика мені подобалася більше, ніж багато маленьких.
Я накопичувала ці гроші всі три роки шлюбу. Я не купувала собі нічого. Взагалі нічого. У мене був хороший костюм бордового кольору, але я його замовляла у кравчині ще в університеті, пара блуз, бадлон. І все. У цьому костюмі я ходила на новорічний корпоратив. У ньому ж їздила на весілля до подружки. І навіть мій тато, який взагалі нічого не розуміє в таких речах, якось спитав, а тобі що, більше нічого надіти?
Я перетягнула ковдру зі спальні на диван у вітальні, заварила чай, налила в нього трохи коньяку, дістала блокнот і написала три справи, які зроблю вранці:
1) Приведу волосся в порядок.
2) Куплю новий одяг.
3) Придумаю спосіб побачити себе іншою.
У мене тоді були дві подруги. Марія та Дарина. Марія відвезла до свого перукаря, а Дарина покликала з собою на конференцію в Іспанію. Поки вдень вона буде перекладати доповіді енергетиків, я лежатиму біля басейну, а ввечері ми розважатимемось. Е-ге-гей, Майорко!
Це були такі часи, коли Туреччина і Єгипет – були землею обітованою. В Іспанію їздили одиниці, ми промовляли їх імена пошепки і вважали небожителями. І заздрили, звичайно, до жаху. І якось все само-собою склалося. Швидко зробили закордонний паспорт, з роботи все-таки звільнили, віза теж швидко, волосся виглядає чудово, пара нових суконь, бюджетно, але стильно.
І ось Майорка. Тут вогні, музика, бари і в кожному барі танцюють. І я танцюю. Вітрини заманюють обіцянкою щастя і знижками, і ось в одному з провулків я бачу маленький магазин одягу, і судячи з автомобілів біля нього – це дуже дорогий маленький магазин. А у вітрині сукня.
Знаєте, прийнято говорити: «І ось вона побачила сукню своєї мрії». Я про таку сукню і не мріяла. Про таку сукню могла мріяти Бріджіт Бардо, або Софі Лорен. Ця сукня була за межами моєї мрії. Вона не була функціональною: відкритий ліф на кісточках, дуже вузька в талії і широчена спідниця з тафти. Її точно не впишеш у повсякденне життя і не одягнеш з «піджачком» в офіс. Мені в цій сукні нікуди ходити, у мене немає грошей, у мене немає роботи, є борг за ремонт і кредит за меблі.
А потім почалася містика. Куди б я не пішла, я опинилася біля цієї вітрини. Добре, говорила я собі, подивися якийсь універсальний піджак гірчичного кольору, і ось ця спідниця, в ній можна і на пікнік, і на прогулянку з друзями, а ще от ці брюки і біла блуза – в офіс, тобі треба терміново шукати роботу. А сукня сяяла, як шоколадна цукерка серед карамелі в новорічному подарунку. Абсолютно марне. У цій сукні треба втікати з коханим від суворого батька, мчати вночі на кабріолеті і щоб вітер забрав капелюх, летіти на приватному літаку, пити шампанське і закохатися в контрабандиста.
Я його купила. Одягла прямо в магазині. До нього мені подарували золоті балетки та браслет. Я хотіла повернутись в готель, з’їсти сендвіч, дочекатися подругу, поплакати про даремно витрачені гроші. Але зірки вирішили, що сьогодні все буде як у кіно…
Я зустріла Дарину на вулиці з її колегами, нас запросили в ресторан з видом на океан. Я познайомилася з ірландцем або шотландцем, хто їх там розбере після двох пляшок шампанського, після третьої пляшки, я почала розуміти і ірландський, і шотландський. Ми цілувалися, як божевільні, провели ніч на яхті, і я випадково побачила своє обличчя в відображенні скла. Воно було чудовим.
Нам було потрібно їхати наступного дня ввечері. Я все намагалася спіймати в собі нотку каяття, але ні. Всі ці купюри коштували того почуття, коли я зрозуміла, що можу бути ось такою. Я можу бути зухвалою. По-справжньому зухвалою. Відкривати будь-які двері. Я можу собі багато дозволити. Пити шампанське, коли хочу. Любити того, кого хочу. Не соромитися носити красиве. Не боятися хотіти більшого…
Того ж вечора Дарина склала мені резюме. Я написала цю історію в своєму жіночому журналі й її прочитала редакторка одного модного глянцю і запропонувала публікацію. Я писала для них потім ще років п’ять, і вже не заради грошей, а тому що мені це подобалося.
Ми вийшли з аеропорту, зазвонив телефон і мене покликали на співбесіду. І вже через три тижні я поїхала на стажування.
Пройде ще кілька років, я вийду заміж, піду вчитися на психолога, об’їду півсвіту, в моїй шафі будуть десятки суконь, і життя буде зовсім іншим… Але я ніколи не забуду двадцятип’ятирічну себе біля вітрини, яка підраховувала на скільки кілограм гречки їй вистачить грошей, що залишилися. І я дуже рада, що тоді відкрила ці двері. Це все, що я хотіла сказати вам сьогодні.
Автор: Олена Пастернак
Leave a Reply