Вчора був найважчий день у моєму житті! Так! Так боляче мені не було ніколи – ні в дитинстві, ні коли-небудь потім.
Ми з молодшою дочкою Тонею гуляли, чимось займалися вдома. Прийшла зі школи Варвара, трохи пізніше з садочку дві середні. Все було як завжди.
До вечора дівчата чомусь посварилися, розкричалися, я «гаркнула», щоб заспокоїлися. Загалом, звичайна історія.
Повернувся з роботи чоловік, усіх помирив, обігрів (це він вміє). Дівчата розповіли йому свої маленькі біди, образи. І все відразу забулося. І знову любов, сміх, ігри.
Тільки старша, Варюша, була весь час якась дуже сумна. Дивилася на мене своїми сумними очима і наче щось хотіла сказати.
«Варю, ти хочеш зі мною поговорити?» – запитала я. «Так, мамо!»
Ми закрилися в кімнаті. Сидимо – мовчимо. Тільки бачу, очі її наповнюються сльозами. «Ну, говори, дочко, не мовчи…»
І Варя заговорила… «Мамо, ти знаєш, я дуже тебе люблю… Але ось зараз ти була не права… Адже я можу сказати, що ти була не права?»
– «Можеш, Варю!»
«Ми з дівчатками посварилися, ти сказала, щоб ми «швидко припинили і пішли з кухні» і навіть не запитала, що трапилося. А я просила їх, щоб ми разом тобі допомогли, прибрали. А вони розбалувалися. Я так засмутилася! І так хотіла, щоб ти мене обняла! А ти розсердилася».
Я пригорнула до себе дочку. «Прости мене, Варюш»
А вона все говорила. Говорила… Те, що я ніколи не знала. Про що просто не думала. Хоча вважала, що у нас з нею близькі, довірчі стосунки.
Вона говорила і ніби виплескувала все, що накопичувалося роками в її ніжній душі, весь той біль, який я, мати, шалено її любляча, їй завдала.
Говорила про якесь каченя, яке довго і старанно вирізала в п’ять років і хотіла мені подарувати, щоб порадувати. А я вилаяла її за розкидані всюди обрізки паперу і клей на підлозі. Виявилося, вона ще довго спала з ним під подушкою і сумувала, що вони з каченям мамі не потрібні.
Говорила, що коли народилася Сонечка, вона теж хотіла стати знову маленькою. Тому що я весь час проводжу з малятком. Що хотіла, щоб і її весь час брали на руки і цілували в голівку… І навіть стала намагатися «сюсюкати» «як малюки»… А я їй суворо: «Не кривлявся!»
Говорила, як її хтось образив в школі, і вона дуже хотіла зі мною поговорити, поплакатися. А я була чимось зайнята і відмахнулася: «Потім!»
Як зробила на праці красиву річ і мчала додому мені її подарувати, а я вилаяла її за трійку. І виріб так і залишився валятися в портфелі.
Казала, що я дуже гарна, але запальна. І вона часто залазить до себе на другий поверх ліжка і уявляє, як було б добре, якби я завжди була спокійна, ласкава. А ще мріє, щоб ми сіли всією сім’єю і наліпили пиріжків. І нехай вся кухня буде в борошні і тісті, зате як весело.
І як їй боляче, коли ми з татом іноді сваримося: «Адже ви такі хороші, так любіть один одного… Ніколи, чуєте , ніколи не сваріться!»
І багато всього говорила… А я сиділа, слухала… І тепер вже у мене сльози котилися градом.
«Мамочко, ти не образилася, що я тобі це сказала?»
Ні, донечко моя улюблена, я не образилася. Мені просто боляче. Боляче за те, що я так швидко забула себе – в дитинстві.
Як я сама плакала, коли працюючим і заклопотаним батькам було ніколи мене вислухати. І я ночами виплакувала свої біди плюшевому собаці Біму.
Як років в шість хотіла зробити подарунок батькам на Новий рік і склеїла з картону будиночок. Радісно помчала до них в кімнату подарувати, а у них були якісь проблеми і вони випровадили мене: «Потім! Іди, прибери в кімнаті!» і як я плакала в обнімку з цим будиночком.
Як я плакала через щось, а мені говорили: «Припини зараз же! Це дурниця!» А для мене це не було дурницею!
І я обіцяла собі, що зі своїми дітьми у мене буде все зовсім по-іншому. Усе! По-іншому!
Як же ми, батьки, все швидко забуваємо! Якими важливими, розумними, строгими ми стаємо. Якими черствими! І як ранимо ми наших дітей тим же, чим поранили нас часом наші батьки – випадково, не подумавши. Чому ми перестаємо розуміти, що те, що не важливо для нас, може бути важливо нашим діткам? Чому ми не чуємо їх?
Варюша, мила! Ти виросла! Тобі цілих десять років! Ти вже бачиш мене не як «прекрасний світ», як бачать маму малюки. Ти бачиш мене такою, яка я є, з усіма моїми недоліками! Спасибі тобі за це! Тепер мені потрібно вчитися бути мамою дорослих дітей…
Ми довго сиділи з дочкою, обнявшись, розповідали один одному про себе… плакали… Весь вечір проревіли.
Так! Це був найважчий день у моєму житті. І одночасно прекрасний! День нового життя, в якому я постараюся ЧУТИ вас, мої дорогоцінні дівчатка.
На ніч я перехрестила їх, поцілувала в чоло. «Прости мене, Варенько!» – шепнула я старшій. «Мамусю, я так тебе люблю!» – сказала вона крізь сон.
Автор: Олена Кучеренко
Leave a Reply