– Дивись, вона знову прийшла, – дівчина років двадцяти в уніформі магазину звернулася до напарниці. І тепер вони обидві дивилися на жінку середнього віку, що стояла навпроти вітрини з боку вулиці.
– Ну, що ви на неї дивитесь? Ну дивиться. І що? – звернувся до дівчат хлопець у такій самій уніформі.
– Антоне, вона ж приходить щомісяця! Стоїть, дивиться. І йде. Вона навіть жодного разу не зайшла, – сказала одна з дівчат.
– Так! Кожного двадцять п’ятого числа місяця. Можна навіть в календар не заглядати, – доповнила інша.
– Вона вам що? Заважає? Краще займіться своїми обов’язками, – Антон махнув головою у бік комори, де нагромадилися коробки з товаром.
– Слухаємося, Антоне… Як там тебе по батькові?
– Павлович. Займіться ділом. Дівчата переглянулись і, невдоволено бурчачи, вирушили розставляти нову партію туфель та босоніжок. Антон миттю глянув на вулицю – жінка, наче завмерши, стояла на одному місці.
Вперше вона з’явилася на відкритті магазину. Було зовсім небагато людей. Місце невигідне: через арку у дворі. Жінка в червоному береті та зеленій в’язаній кофті одразу впала в очі Антонові – було в ній щось зворушливе. З цього дня жінка раз на місяць з’являлася перед вітриною магазину, якийсь час стояла і йшла. Літо змінювалося осіню, а осінь – зимою. Ось уже весна на порозі. Змінювалася погода. Змінювалися колекції взуття в магазині. Змінювалися працівники… Але двадцять п’ятого числа кожного місяця жінка незмінно стояла перед магазином. Тепер вона стояла, тримаючи однією рукою маленьку потерту сумочку, а іншою стискаючи воріт старенького пальто. Запізнілі сніжинки кружляли над її головою і танули, ледве торкнувшись обличчя та рук.
Антон рішуче ступив до дверей:
– Я можу вам чимось допомогти? Жінка здригнулася і озирнулася назад.
– Це я вас питаю. Ви ж давно стоїте і змерзли зовсім.
– Ні ні! Що ви! – жінка зніяковіло посміхнулася.
– Я тут просто… милуюсь.
– Зайдіть у магазин, тут милуватися буде зручніше. Заодно і зігрієтесь. – Та мені й звідси видно. Антон підійшов до жінки:
– Що вас так зацікавило?
– Ту… туфлі, – збентеження зрадливо збивало мову.
– А я, здається, здогадуюсь. Он ті, червоні, у центрі вітрини.
– А як ви здогадалися?
– Все дуже просто: вони там стоять із моменту відкриття магазину. Точніше, ця модель стоїть як візитна картка магазину. Коли їх купують, ставлять нові.
– І багато купують?
– Та не дуже… Ходімо до магазину, я вам їх ближче покажу. Та й замерз я.
Дівчата мовчки спостерігали, як Антон провів жінку до центру магазину та посадив на банкетку.
– Ви який розмір носите? – запитав він.
– Сімку чи трохи більше?
– Тридцять сьомий.
– Одну хвилиночку, – і Антон попрямував до комори.
– Ти збожеволів? – зашепотіли співробітниці.
– Навіщо цій такі туфлі? Антон мовчки взяв коробку та повернувся до відвідувачки.
– Давайте приміряємо.
– Що ви! Що ви! Я не зможу це купити!
– А приміряти зможете?
– Антон, опустившись на одне коліно, відкрив коробку і дістав шовкову туфельку на підборі. Ще кілька хвилин, і туфлі опинилися на ногах жінки.
– Пройдіться, відчуйте їх, – Антон підтримав жінку за лікоть. І вона пішла. Спочатку хитаючись і балансуючи. Потім кожним кроком додаючи впевненості. І ось уже ходу світської левиці не псували ні стареньке пальто, ні потерта сумочка.
– Ви чудово рухаєтеся! Підбори – це ваше! – щиро здивувався Антон.
– Так, колись у мене все взуття було на високих підборах. А потім… Потім щось продала, щось віддала… Ось зараз побачила їх і так захотілося! Адже у кожної жінки має бути хоч одна пара таких!
– Але ж ви на них дивитеся вже пів року, – долинуло від комори.
– Купили б давно і ось вам щастя. Жінка подивилася на дівчину, що розмовляла, і знизала плечима:
– Так, я хотіла. Але відклала до заробітної плати. Вона в мене кожне двадцять п’яте число. Я прийшла, а у вас ціни підвищили. Я відклала до наступної заробітної плати. А ціни знову зросли. А потім знову і знову… Ось і сьогодні…
– Вам сьогодні дуже пощастило! – раптом вигукнув Антон.
– Вітаю! Ви стали десятитисячною відвідувачкою нашого магазину! Тому можете вибрати будь-яку пару взуття.
Жінка знову присіла. Дівчата, втративши дар мови, замахали на Антона руками, а він продовжував:
– Якщо вас влаштовують ці туфлі, я із задоволенням запакую їх.
– Так, звичайно влаштовують… Але мені ніколи не щастило, я ніколи нічого не вигравала.
– Значить, сьогодні починається ваша смуга везіння. Антон спритно склав туфлі у коробку, коробку у фірмовий пакет. Вже на порозі магазину жінка повернулася до нього.
– Як вас звуть, молодий чарівник?
– Антон… Антон Павлович.
– Дякую, – посміхнулася жінка. Двері грюкнули.
– Антоне! Ти що! – дівчата в уніформі вискочили з комори.
– Що ти тепер робитимеш?
– Оплачу подарунок.
– Але навіщо?
– Моя мама мріяла про туфлі. Ось такі. І відкладала їхню покупку, бо спочатку треба нас з братом було виростити, потім нас треба вивчити…
– А потім?
– Потім ми з братом їй купили туфлі, а їй нікуди їх надіти. Так і стоять. Адже кожна жінка має мати такі туфлі. А ще краще, коли вона може і хоче їх носити.
©️Олена Арабаджі
Leave a Reply