– Привіт, дідусю! – Онук поклав об’ємний рюкзак на поріг. – А бабуся де?
– Привіт, Анатолію, – посміхнувся дід і почав обіймати двадцятирічного онука. – Бабуся в магазин пішла. А ти якими долями серед тижня? Ти ж, начебто, працюєш?
– У відпустці я, діду. – Онук, звільнившись від дідових обіймів, повільно пройшов у коридор і з блаженством вмостився на старовинний диван. – Як тут у вас добре. Все як у дитинстві. Я у вас тут поживу тижнів зо два, добре?
– Живи скільки захочеш! – ще більше зрадів дід. – Молодець, що приїхав. Тільки чомусь один? Мама твоя, коли нам дзвонила, хвалилася, що в тебе наче з’явилася наречена. Привіз би її сюди. У нас кімната пустує.
– Та ну її… – Онук скривився. – Ми з нею, того… Розлучилися днями. Посварилися.
– Ну, справа молода, вона така, – кивнув дід. – Буває. А чого посварилися, якщо не секрет?
– Так, так … – Онук махнув рукою. – Характером не зійшлися. У мене, взагалі, дідусь, у сучасних дівчатах суцільне розчарування.
– Та ти що? – Дід весело посміхнувся. – І чим вони тобі не догодили?
– Дратують вони мене. Сильно дратують.
– Чим це?
– А тим, що вони, якщо веселі, то легковажні, а якщо надто розумні та освічені. Такі, що не підступишся.
– Зрозуміло, – кивнув знову дід. – А тобі значить, хочеться, щоб вони були й веселі та розумні одразу. Знайоме бажання.
– Ну так. Чи то мені так не щастить, чи то вони, правда, всі такі. Познайомлюсь з якоюсь, починаю з нею на серйозні теми розмовляти, а вона раптом хихотить, ні з того ні з цього. Жартує невпопад. Безглуздо виглядає, коротше. А потім знайомишся з розумною, начебто – нормальна дівчина, а почнеш жартувати на абстрактні теми, так вона тобі відразу різко так – «не говори нісенітниці». Загалом не зрозумієш, чого їм треба. Ось тому хочу у вас відпустку провести, заспокоїтись. Тут у вас спокійно.
– Це так, – погодився дід. – У нас спокійно. Ти батькам хоч сказав, що до нас поїхав?
– Звісно. До речі, вони вам подарунки надіслали. Он, у рюкзаку. Бабуся прийде, хай візьме.
Раптом з вулиці у відчинене вікно почувся гучний дівочий голос:
– Дядько Іван, ти вдома?
– Вдома, заходь, – вигукнув у відповідь дід.
– Дідусю, а це хто? – насторожився онук.
– Оксана, сусідки онука. Ти її знаєш. Вчора теж у гості до своєї бабусі приїхала. Я їм тут годинник старий ремонтував. Зараз ви з нею побалакаєте.
– Ой, діду, не треба! – Онук скоріше підскочив з дивана, швидко пройшов до іншої кімнати, зачинив за собою двері, і з-за них сказав: – Я не для цього до вас приїхав, щоб з Оксанами балакати. Я в цій кімнаті поки що посиджу.
– Ну, як знаєш, – усміхнувся дід.
– Дядько Іван, здрастуйте. – На порозі з’явилася молода дівчина із трилітровою банкою молока в руках. Відремонтували, наш годинник?
– Привіт красуня. – Дід кивнув на годинник, що лежав на столі. – Он, забирай багатство. Скажи бабусі, годинник дуже хороший, ще років сто прослужить.
– Дякую. – Дівчина поставила на стіл банку з молоком. – А це вам від бабусі, подарунок.
– Оксано, ну, присядь, – раптом сказав дід. – Мене тут одне питання цікавить. Тільки ти, якщо що, на дідуся не ображайся, гаразд.
– Що, дядьку Іван, хочете про наречених моїх спитати? – одразу засміялася дівчина.
– А як ти здогадалася?
– Так у стареньких до мене одні й ті самі питання. Цікаві ви всі.
– А ось і не вгадала, – замотав головою дід. – Я хочу у тебе так спитати – сучасні хлопці, скажи, вони зараз які? Тобі вони взагалі подобаються?
– Взагалі?
– Ага.
– Ні, – знову засміялася Оксана. – Не подобаються.
– І чим вони тобі не догодили?
– Так… – Оксана сіла на диван, на те саме місце, де щойно сидів онук. – Безглузді вони якісь.
– Як це безглузді? – здивувався дід.
– А сміються з усього поспіль.
– І що всі вони такі?
– Ну, не все, звісно. Але ті, які не безглузді, вони дуже занудні. І самі жартувати до ладу не вміють, і від нас чогось незрозумілого хочуть. Хочуть, щоб ми розумні книжки читали, і при цьому під гармошку вміли співати.
– Та нк? Невже, так?
– Ну, це я, звісно, фігурально сказала. Коротше, хочуть вони, щоб ми були різнобічні, а самі однобокі.
– А тобі, значить, хочеться, щоб і вони були серйозні, і жартувати вміли.
– Ага, дядьку Іване. Щоб були такі, як ви. – Оксана залилася веселим дзвінким сміхом. – З вами і говорити цікаво, і ви можете руками працювати, і всіх людей любите, і поганих та добрих.
– А ти звідки знаєш?
– А від моєї бабусі і знаю.
Дід, задоволений, хмикнув, і глянув у бік дверей, за якими ховався онук.
– А скажи ще, красуне, що ти можеш сказати про мого онука. Він який хлопець по-твоєму? До якої категорії належить?
– Це ви про Толіка, чи що, питаєте? – Здивувалася Оксана.
– Ну так.
– А ви не образитеся, якщо я скажу правду?
– На правду ж, начебто, не ображаються.
– Ну, ви ж, все-таки, родичі. Може вам буде неприємно.
– Говори, не соромлячись. Я не ніжний.
– Він у вас теж зануда, – спокійно відповіла дівчина і хитро посміхнулася.
– Прямо зануда?
– Ага.
– Тобто – безнадійний?
– Та ні, надія є, – подумавши, сказала дівчина. – Але я за такого заміж не пішла б. Не образилися, дядьку Іване, на правду?
– Навпаки, дякую хочу сказати, – усміхнувся знову дід.
– Будь ласка. Якщо що, звертайтеся ще. – Оксана знову зареготала. – Ну що, дядьку Іване, я піду, чи що?
– Іди, іди, наречена, – кивнув дід.
Оксана пурхнула з дивана, взяла зі столу годинник і пішла з хати.
Щойно голос Оксани замовк, із сусідньої кімнати визирнув онук.
– Ну що, наречений, чув розмову? – хитро подивився на нього дід.
– Чув… – невдоволено простягнув онук.
– І що скажеш, Анатолій? Як тобі погляд із боку? Ти, мабуть, тепер зрозумів, ким ти своїй дівчині здавався?
Онук невдоволено промовчав, зітхнув і знову сів на диван. Дід сів поруч, поплескав дорослого онука по голові, як у дитинстві.
– Ех, ти… Добре, не хвилюйся. Все в тебе наладиться. Все буде добре. Ти, головне з дівчатами сильно не розумничай, і дивись на життя веселіше. Рецепт, ніби простий, але працюючий.
Цієї ночі Анатолію вперше спалося неспокійно в дідусевому домі. А вранці він узяв свій рюкзак, попрощався зі старими, і поїхав назад у місто, миритися зі своєю нареченою.
Leave a Reply