-Віра? Це ти? Повірити не можу, – сказала Ліза, дивлячись на високу, гарну дівчину у діловому костюмі.
Ліза прийшла замовити прибирання в офісі, де вона працювала.
-Я теж рада тебе бачити. Як справи? – відповіла Віра.
-Та все добре. Ось замовлення прийшла зробити. У мене в офісі потрібно поприбирати, перед відкриттям, ну ти ж розумієш. Потім ми знайдемо прибиральницю на постійну роботу, а поки після ремонту потрібно все упорядкувати.
На вислові “у мене” було зроблено особливий наголос, щоб усі зрозуміли, що офіс – це особистий офіс Лізи.
-Добре. Зараз оформимо замовлення. Мені треба йти, тобою займеться Катя, вона показала на дівчину за столом.
-Так. Я все розумію. Іди працюй, – Ліза вирішила, що Віра поспішає на чергове замовлення, мити, чистити, прибирати.
Віра навчалася в одному класі з Лізою. Віра була скромна, непомітна, худенька дівчинка. Вона ніколи не брала участі в їхніх дівочих посиденьках, не ходила в кіно та на дискотеки, ні з ким не дружила. Вона жила з мамою та маленькою сестричкою.
Спочатку вона водила сестричку в садочок, а потім і в школу. Завжди разом завжди тримаючись за руки. З ними ніхто не дружив і не хотів. А дівчаткам просто ніколи було займатися нісенітницями, вони допомагали мамі.
Вчителі не переживали за дівчинку, а потім і за її сестру. Вчилися вони добре, ходили чистими, проблем із ними не було. У школи вистачало турбот з іншими.
Ніхто не знав, що робиться у її сім’ї. Але у сім’ї теж все було тихо. Батька не було з ними, ніхто не знав, чи був він взагалі, окрім матері та доньок.
Мати працювала, старалася для своїх дівчаток. Віра як могла, допомагала, спочатку вдома, а потім і мамі мити підлоги.
Іноді мама була слаба, але це було дуже рідко, і дівчатка йшли мити підлогу вдвох. Так і жили тихо, непомітно, нікого ні про що не просячи.
У них не було бабусь та дідусів. Точніше бабуся була, одна. Але вона знати не хотіла онучок. Для неї головне її син, батько дівчаток.
Вона була дуже впливова жінка зі зв’язками, наговорила синові, що діти не його, навіть довідки показала.
А все тому, що він одружився простою дівчиною. А вони ж інтелігенція, та ще й яка!
Мати дівчаток сперечатися не стала і доводити щось теж. Речі зібрала та й поїхала в інше місто, у квартиру своєї матері, якої не стло за пів року до цього.
Діти були маленькі, на хорошу роботу її не брали, довелося працювати прибиральницею, двірником.
Вона була дуже старанна і її цінували за це. Пізніше, коли дівчатка підросли, її почали запрошувати на прибирання квартир.
Дівчатка виросли, закінчили інститут, але матері завжди допомагали. А роботи у матері ставало дедалі більше. Клієнти радили чесну та сумлінну прибиральницю своїм рідним та друзям. Мати дуже втомлювалася.
Дівчатка бачили це, і у них виник план. Вони відкрили свою власну агенцію. Те в чому вони з мамою найбільше розбиралися – було прибирання.
Вкладень у це потрібно було небагато. Оформили всі необхідні документи, набрали персонал і діло пішло.
Тим більше, їх уже в місті знали. Мама більше не прибирала сама. Вона займалася закупівлями миючих засобів та іншого приладдя, а також навчала персонал.
Прибирання в офісі, де працювала Ліза, зробили. Все було в повному порядку. Віра сама прийшла перевірити роботу та підписати документи.
Коли вона пішла, Ліза здивувалася, чому це звичайна прибиральниця підписує договори та рахунки.
-А ти не знала? Це ж власниця, – сказала їй колега. – Вона завжди контролює все сама, або її сестра Катя.
-Яка вона власниця, я знаю її. Вона однокласниця моя, і прізвище в неї інше. Вона просто прибиральниця, – сказала Ліза.
-Вона одружена, і давно прізвище змінила, – відповіла колега. – Це ти проста секретарка, а вона бізнес-леді. Вони з Катериною власниці цієї агенції. І її прості прибиральниці отримують більше ніж ти.
Ліза не чекала такого повороту. Діти прибиральниці і у них бізнес, навіть такий!
А вона єдина дитина в сім’ї забезпечених батьків працює якоюсь секретаркою. Та й заміж ще не вийшла.
А кавалери у неї суцільні гульвіси. І чому так вийшло?
-Якійсь Вірі все, а мені? – думала з сумом Ліза.
Але вона нізащо не піде мити підлогу, краще секретаркою сидіти в офісі, нехай навіть і не в своєму…
Вчитися і рухатися далі це теж не для неї. Кожному своє.
Так. І ще щодо кожному своє.
Бабуся, яка так любила батька дівчаток, провела решту життя в будинку для людей похилого віку. Туди її відправив син із новою дружиною.
Кожен отримав по заслугам…
Чи справедливо це? Справедливо.
Leave a Reply