У кожній родині є людина, яка не нагулялася. В нашій — це бабуся. Після смерті діда шість років тому ми перевезли її до себе.
Мої батьки кажуть, що це доля мстить їм за відсутність явних підліткових проблем у обох дітей, нас тобто — мене і сестри.
Наприклад, у липні, отримавши пенсію, вона на тиждень чкурнула з кращою подружкою на море, вимкнувши телефон і подзвонила, коли закінчилися гроші. Мама ледве з розуму не зійшла. Довелося їхати їх забирати. При цьому тато ржав і попросив тещу в наступний раз просто взяти його з собою.
У неї діабет в початковій стадії і коли дільничний лікар з серйозним виглядом почав перераховувати, що їй не можна, вона перебила його:
— А що буде, якщо я це буду їсти?
— Ви можете померти, — найбільш трагічним і загрозливим виглядом сказав лікар.
— Та годі вам! Що, серйозно? Тобто, у 86 років є така можливість?
Коротше, колем інсулін і їмо, що хочемо.
Вона грає в шахи на бульварі з мужиками і виграє! Вона співає в хорі «Веселі бабусі», ходить у театр і відвідує всі міські заходи та концерти. А недавно завела собі бой-френда-вдівця на 8 років молодшого за себе. Тепер вони відриваються разом. У минулі вихідні він порадував її гонками на квадроциклах. А потім вони за вечерею випили 2 літри домашнього вина і заснули перед телевізором в обнімку на дивані у вітальні, де ми їх і застукали, повернувшись з дачі, як кілька підлітків. Так дід Коля був представлений сім’ї — онімілій мамі, офігілим онукам і незмінно ржучому татові.
Я обожнюю свою бабуську — вона позитивніша і енергійніша за більшість моїх знайомих молодих людей. Вона любить життя і вміє ним насолоджуватися. «А скільки того життя!» — відповідає вона моїй мамі на всі її : «Мамо, ну як так?»
Хочу таку старість
Алсу Гільмутдінова
Leave a Reply