Софійка, Соня! Дідусь із бабусею інакше внучку й не називали.
З того часу, коли Софія залишилася без батьків і дівчинка переїхала до бабусі, вона стала для них світлом у віконці, ясним сонечком, розрадою на старості років.
Дівчинка звикла до турбот і ласки, сільські жителі Софійку любили, вона росла, як чудова квітка під лагідним промінням сонця.
Якби одне але… І це але було по сусідству.
Однокласник Софійки, Вітька.
Софію він називав Сонька! Пройти повз нього спокійно Софія не могла – то портфель її візьме і з гірки на ньому з’їде, то ще якісь капості вигадає. Винахідливим був хлопчик на пустощі!
Софія вже обходила Вітьку десятою дорогою, а він звідкись зʼявлявся саме там, де вона була.
Минали роки, Софійці вже майже п’ятнадцять виповнилося, а Вітька все не вгамується!
Одного разу дідусь не витримав. Пішов до матері Вітьки на бешкетника скаржитися. Двері в хату сам Вітька і відчинив.
-Маму клич! – з порога почав дідусь.
-Слаба вона, не може вийти! – відповів Вітька.
-Не розповідай мені казочки!
-Ні, дідусю Петро. Вона другий день вже, як слаба.
-А що, фельдшерка була?
-Була, щось прописала, але за ним в район треба їхати, а як я маму одну залишу?
-От же ж! Давай папірець, що Валентина написала, завтра з’їжджу.
Хлопець приніс зім’ятий рецепт і гроші. Петро рецепт взяв, а гроші на стіл поклав.
-Приїду, потім розберемося!
Чи здалося Петрові, що сльози на очах у хлопця блиснули, чи сам собі навигадував, але з’ясовувати це він не став.
Вийшов за ворота і тільки там і згадав, навіщо приходив. Озирнувся, а хлопчик на ґанку стоїть.
-Ти це, від Софійки відчепися вже може. Недобре робиш!
Вітька мовчки кивнув головою.
Петро додому повернувся і довго про щось шепотівся з дружиною.
Про Марію, Вітькину маму, вони говорили.
Бабуся довго мовчала, а потім раптом сказала:
-Діду, а не думаєш ти, що Вітька Софійку нашу любить, нехай по-своєму, по-дитячому, але любить?
-Ну, скажеш теж! Яке кохання, п’ятнадцяти їм ще немає?
-А ти згадай, старий, скільки ми з тобою на річці, під березою цілувалися, коли побралися? Скільки нам було? Я в сімнадцять уже з Ганнусею ходила. А ти – яке кохання!
-Ну то це у нас! Вони ж діти!
-Та ну тебе і не переговориш з тобою! Гаразд, треба до Марії зайти, може допомогти чимось. Як він там один з матір’ю впорається?
-Сходи, сходи, провідай, треба допомогти!
Софія почула бабусині слова, і щоки в неї почервоніли.
Як так? Невже? Собі не могла зізнатися, що при погляді на Вітькину кошлату голову, думала про нього, частіше, ніж треба.
Та й його пустощі рідшими ставали… Все частіше вона помічала його уважний погляд, від якого ставало не по собі.
Наступного дня бабуся з самого ранку щось готувала на кухні, а потім покликала Софію:
-На, дитинко, віднеси це Марії. Тут бульйон курячий. Неси, поки ще теплий. Треба Віктору допомогти з мамою. Дідусь зранку в район поїхав з рецептом. Купить все що треба.
Софійка взяла загорнуту в теплу хустку каструльку і пішла.
Підходячи до сусідського будинку, вона побачила, як Вітька веде маму додому. Він так дбайливо підтримував її за руку, так повільно йшов, пристосовуючись до нетвердих кроків матері, що у Софійки сльози на очі навернулися.
-Яким він може бути дбайливим! Напевно, прогулятися вийшли, – подумала вона.
Щоб не бентежити хлопця, Софія почекала за парканом, поки вони в будинок зайдуть і тільки потім постукала в двері.
Заходьте! – почула вона слабкий голос тітки Марії й увійшла в хату.
Марія сиділа на ліжку. Побачивши дівчину, вона слабо посміхнулася:
-Софійко, привіт! А я бачиш, заслабла! Віктор мене гуляти водив, каже, треба повітрям свіжим подихати. А гуляка з мене – два кроки від воріт і назад…
-Тітко Марія, вам бабуся бульйон зварила, сказала, щоб одразу їли, поки теплий. А дідусь скоро все по рецепту купить і привезе.
-Дякую вам, любі мої!
Гримнули двері в сінях. Зайшов Вітька з глечиком молока.
Побачивши Софію, він почервонів, але швидко пройшов повз, тихо буркнувши чергове – «Привіт!».
Софійка поставила каструльку на стіл і пішла додому.
Вітька наздогнав її вже за брамою.
-Софія, ти цей… Спасибі тобі!
-Іди, маму доглядай, їй бульйон треба, бабуся казала, – сказала вона і посміхнулася!
Від цієї посмішки Вітька закліпав віями.
-Добре, піду годувати маму! Ти цей… Приходь до нас ще.
-Прийду! Із дідусем, як він приїде.
Марію доглядали всім селом. Швидко на ноги поставили. Вдячна вона була всім добрим людям.
А Софійка з Вітькою з того часу нерозлучні стали. До школи, чи зі школи – разом ішли.
Бабуся, дивлячись, як вони йдуть підморгувала чоловікові:
-А ти казав!
-Та годі тобі, казав! Тепер ось стеж, щоб не наробили чогось раніше часу!
-Погано ти свою онучку знаєш, дідусю. Софія – дівчина серйозна, але й приглянути все-таки потрібно.
Отак і вийшло, як бабуся сказала.
Вітька школу закінчив, вивчився, а потім у селі таке весілля грали, що гомін був на всю округу!
Leave a Reply