«— Знаєте, що найстрашніше в старінні?
— Що?
— Ти стаєш невидимим. Поки ти молодий, ти щось із себе являєш, ти гарний, потворний, сильний, привабливий, страшний, сексуальний… з віком все це минає. Ти стаєш черговим старим у поношеному піджачку. Ти стаєш невидимим. Прозорим …
— А я звернула на вас увагу, як тільки увійшла в кімнату … ».«Чисто англійські вбивства»
Це так. Єдиною індивідуальною рисою для бабусь і дідусів стає вік.
Зверніть увагу, про старих не кажуть: він – інженер, або вона – бухгалтер. Кажуть: йому 76, а їй вже під 80 …
Після досягнення певного віку, кількість людей, які можуть знати літню людину, знати, ким вона була, що вона вміє, що любить, як живе різко скорочується. Її друзі, колеги або померли, або стали майже нерухомі. Вони виходять з дому лише в найближчий магазин і перестають перетинатися один з одним.
Діти зі своїм колом приятелів пішли жити в окремий будинок через півміста і люблять «предків» тільки “по мобілі”. Старий під’їзд невблаганно заповнюється новими сусідами. Та й у магазині знайомих продавщиць вже не залишилося.
Нове оточення у дворі знає про літніх лише номер квартири та вік. Два числа. Кому цікаві числа? У кращому разі допоможуть донести сумку та поставлять її біля дверей. А що відбувається за дверима, кому воно треба.
Старі – це безіменний світ.
Ми часто не розуміємо, який вакуум поступово оточує наших старіючих тат і мам. Не розуміємо, чому мама 5 разів на день телефонує нам на роботу і цим заважає. Чому тато вимагає звіту про речі, які його зовсім не стосуються… Літні люди просто хочуть, щоб був хтось, хто впізнає їх за голосом. От і дзвонять, боячись втратити і цю ниточку. Поспішають скористатися, поки вона не обірвалася …
Я пацаном жив у великому будинку. У нас у кожному під’їзді була своя бабуся. Ні, бабуся була чиясь, але весь під’їзд користувався її бабусиними послугами. Їй залишали ключі для дітей, котрі поверталися зі школи, коли батьки ще на роботі. Ключі клали на її фанерний стіл у коридорі. Клали на нього записки із домашнім ЦУ для передачі дітям. Адже діти завжди все забувають (домашні телефони були не у всіх).
Бабуся великими літерами виводила на клаптику паперу номерки для зв’язок ключів і ретельно їх розкладала на тому ж фанерному столі.
Віддавала вона їх завжди з напуттям. Моєму другу, худому як авторучка, вічно нагадувала: «Дивись, пообідай!». Вона казала «победай».
Мені ж суворо наказувала відразу, як прийду додому, переодягнути шкільну форму, а о пів на третю «йти на баян». Я вчився в музичній студії грати на акордеоні.
Вона знала про нас більше, ніж знали наші батьки. І ввечері давала їм звіт. У такого відірвався ґудзик, цей прийшов додому без портфеля, а той «увесь час кахикає». Ми влітку, щоб не підніматися до себе, часто забігали до неї з двору. — Дайте попити! – І бабуся діловито виносила нам повний емальований кухоль смачної водопровідної води.
А потім ми подорослішали. Батьки вже не боялися, що ми втратимо ключі у школі та давали їх із собою. Ми навчилися готувати самі обіди.
Бабуся в під’їзді стала не потрібна. Тому ми зовсім не помітили, як вона зникла.
А зараз я подумав, що навіть не знав, як її звали.
Автор: Борис Савич
Leave a Reply